27 Янв

МИД Украины протестует в связи с отказом Москвы вернуть на родину Сенцова и Кольченко

Кроме Олега Сенцова и Александра Кольченко, по данным ведомства, политзаключенными в РФ стали 17 украинских граждан .

19503742_303

Министерство иностранных дел Украины протестует против отказа России в передаче Украине крымчан режиссера Олега Сенцова и активиста Александра Кольченко. Об этом в четверг, 26 января, заявила спикер ведомства Марьяна Беца. “МИД выражает решительный протест в связи с очередным отказом российской стороны передать в Украину незаконно перемещенных в мае 2014 года с незаконно оккупированной территории Автономной Республики Крым и незаконно осужденных в 2015 году на территории России по сфабрикованным обвинениям Сенцова и Кольченко”, – сказала она.

Она отметила, что Россия не признаёт украинское гражданство политзаключенных, хотя ни Сенцов, ни Кольченко никогда не обращались в представительства властей РФ с целью получения российских паспортов. МИД Украины считает грубым нарушением принудительное распространение гражданства России на украинцев, проживающих в аннексированном Крыму.

В тюрьмах РФ находятся 17 украинских политзаключенных

По информации украинского внешнеполитического ведомства, в РФ в настоящее время незаконно удерживаются 17 граждан Украины, незаконно арестованных по политическим обвинениям. Еще 27 человек незаконно удерживаются самопровозглашенными властями аннексированного Крыма. МИД Украины направил в Россию более 100 обращений и 200 дипломатических нот с требованием освободить украинских политзаключенных, сообщила Марьяна Беца.

Парламентская ассамблея Совета Европы (ПАСЕ) 24 января призвала Москву освободить Сенцова и дать ему возможность вернуться на Украину. Члены ПАСЕ также обеспокоены судьбой арестованного в России украинского журналиста Романа Сущенко.

Опубликовано DW.com 26 января 2017 
20 Окт

У Парижі нагадали про Сенцова і Кольченка

9 жовтня сирійські, українські, російські та французькі активіст/к/и провели у Парижі спільний протест проти воєнної агресії Російської Федерації в Сирії та в Україні.

14724611_1692689021049320_6402097530003160523_n

Фото П’єра Рембо

Протест було призначено на день запланованого прибуття до Парижу Владіміра Путіна, який мав відкрити “Православний духовний і культурний центр” – однак візит було скасовано.

Акція протесту, тим не менш, відбулася. Поміж гаслами, зокрема, лунали: “Нехай живе боротьба сирійського і українського народів! Нехай живе свобода і демократія в Сирії та в Україні! Путін – злочинець! Жодної співпраці з диктаторами! Міжнародна солідарність!”

Під час акції виступив учасник “Комитету солідарності” Максим Буткевич, який наголосив на важливості пам’ятати про репресованих і в’знів, необхідності підтримувати їх, згадавши, зокрема, про Олега Сенцова и Олександра Кольченка. Максим Буткевич закликав до солідарності з біженцями і переселенцями. Виступ завершився загальним скандуванням “La solidarité internationale!” (“Міжнародна солідарність!”)

kolchenko-banner-paris

Текст звернення до протесту (французькою, арабською і українською) можна прочитати на сторінці події у ФБ.

30 Июн

Правозахисники: Звільнення Сенцова – політичне питання

Після Надії Савченко з російського ув’язнення повернулися додому ще двоє українців – Юрій Солошенко та Геннадій Афанасьєв. DW з’ясувала, чи є якісь зрушення у процесі звільнення українського режисера Олега Сенцова.

0,,18248107_303,00

Помилування Надії Савченко 25 травня ознаменувало прорив у процесі повернення з Росії на батьківщину українських політв’язнів. У середині червня додому повернулися ще двоє українців – Юрій Солошенко та Геннадій Афанасьєв. Останнього було засуджено до семи років колонії за начебто участь у терористичній групі, заснованій Олегом Сенцовим. Коли ж повернеться до України і сам Сенцов?

Несправедливий вирок

Після захоплення Криму російська влада розпочала репресії проти кримчан, які не визнали анексії півострова. У травні 2014 року у Сімферополі було заарештовано чотирьох кримчан – Олега Сенцова, Олександра Кольченка, Геннадія Афанасьєва та Олексія Чирнія. Їх звинуватили в участі у терористичній організації та підготовці терактів. Кінорежисера Сенцова було названо організатором терористичної групи.

Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

У серпні 2015 року Північно-Кавказький військовий суд у Ростові-на-Дону визнав його винним та засудив до 20 років колонії суворого режиму. Сам Сенцов своєї провини не визнає, а під час суду заявив про жорстокі катування, які до нього застосовували у перші дні ув’язнення. Також він наполягав, що попри анексію Криму є громадянином України. Після вироку його етапували до колонії у Якутії – за 10 тисяч кілометрів від Криму.

Міжнародна спільнота жорстко засудила цей процес та закликала негайно звільнити Сенцова. “ЄС вважає, що справа велася з порушенням міжнародного права та елементарних норм справедливості”, – йдеться у заяві відомства Верховної представниці ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки. На підтримку Сенцова виступили політики та діячі культури, а правозахисний центр “Меморіал” визнав його політичним в’язнем. В Україні режисера нагородили орденами “За мужність” ІІІ та І ступенів відповідно.

Перемовини у “режимі секретності

Після гучного повернення Надії Савченко в Україні очікували, що наступним має бути звільнений саме Олег Сенцов. Проте учасники переговорних процесів із звільнення заручників заявили, що перш за все дбали про звільнення тих, чий стан здоров’я потребував термінової допомоги. Саме тому, за їхніми словами, першими повернулися Солошенко та Афанасьєв.

Адвокати Сенцова та Кольченка подали прохання до російського мін’юсту про відбування їхніми підзахисними покарання в Україні. На їхнє переконання, усі підстави для цього є: українське громадянство, відбування покарання після вироку більше шести місяців, а також наявність відповідної російській статті у кримінальному кодексі України. Від подальших коментарів адвокати відмовляються через побоювання витоку інформації щодо перемовин, які, скоріш за все, мають місце.

Те, що перемовини відбуваються у “режимі тиші”, підтвердив і Віктор Медведчук. В інтерв’ю кореспонденту російської “Нової газети” Павлу Канигіну він заявив, що пошуки шляхузвільнення українських ув’язнених тривають постійно, і зараз вони перебувають в активній стадії. Також Медведчук повідомив, що переговори зі звільнення Савченко велися ще з вересня 2015 року, а процес звільнення Сенцова триває вже не перший місяць.

На думку координаторки правозахисної кампанії Let My People Go Марії Томак, питання звільнення Сенцова фактично має бути вирішене на рівні політичних домовленостей, адже юридичні механізми вже майже вичерпані. “Найреальнішим мені видається, все ж таки, обмін або його повернення в Україну у результаті чергових перемовин. Цим займається адміністрація президента та його представники, тому все це відбувається у режимі секретності”, – прокоментувала DW Томак. Тому зараз ніхто не береться прогнозувати хоча б орієнтовні строки повернення Сенцова до України.

В Україні чекають

Двоюрідна сестра Олега Сенцова Наталя Кочнєва (Каплан) у червні переїхала з Москви на постійне місце проживання до Києва. Вона вирішила позбутися російського громадянства та боротися за визволення брата в Україні. За її словами, Олег перебуває у нормальному стані та чекає на екстрадицію, написав декілька нових сценаріїв та не відчуває на собі тиску з боку адміністрації колонії.

За словами активістів, які опікуються справою Сенцова, правозахисники з російської Громадської спостережної комісії (ОНК) у Якутії відвідали режисера лише раз, коли його доставили до колонії. Ще жодного разу не відвідав Сенцова у тюрмі український консул.

Геннадій Афанасьєв, який також був засуджений російським судом у “справі Сенцова” та вже повернувся до України, розповів DW, що відправив листівки до Олега Сенцова та Олександра Кольченка вже після свого звільнення. “Я відправив їм листівки з мапою України, і, звісно, на ній зображено Крим. Я думаю, їм буде дуже приємно їх отримати. У листі я, звісно, попросив вибачення, що так трапилося… Я написав, що вже вільний, але не знаю, чому саме я перший? Чому не вони?” – розповів Афанасьєв. За словами активіста, він чекає на повернення хлопців та намагається зробити все, щоб пришвидшити цей момент.

Текст: Анастасія Магазова

Опубліковано DW.com 29 червня 2016
22 Июн

ВИДЕО: Геннадий Афанасьев: Крым – это только тюрьма

Крымчанин Геннадий Афанасьев, освобожденный из политзаключения в России, рассказал Крым.Реалии о том, почему в ближайшее время не вернется на свою Родину – в Крым.


«Я не могу ехать в Крым, потому что я видел много ситуаций, когда люди по моим статьям, люди, которые высказывались против государственной власти России, были освобождены, но не могли провести на свободе более года или двух. У них находили оружие или наркотики и она снова попадали в тюрьму. Поэтому, я уверен, что в Крыму при российской оккупации, это будет только тюрьма».

Опубликовано Крым.Реалии 19 июня 2016
22 Июн

МИД Украины: Геннадий Афанасьев будет участником процесса по освобождению украинских политзаключенных

Министерство иностранных дел Украины пригласило бывшего политзаключенного в России и недавно освобожденного крымчанина Геннадия Афанасьева для участия в межведомственном совещании по вопросу дальнейшего освобождения украинских политзаключенных, удерживаемых в Российской Федерации. Об этом сообщает пресс-служба ведомства.

AB307C42-5FFB-448B-BD5E-00154E9F8565_w640_r1_s

«Геннадий Афанасьев и его адвокат были приглашены принять участие в межведомственном совещании, которое состоится 23 июня с.г. с участием представителей причастных министерств и ведомств, известных правозащитников и адвокатов незаконно удерживаемых на территории Российской Федерации украинских граждан, во время которого будут обсуждаться дальнейшие действенные шаги освобождения украинских политзаключенных», – отметили в МИД.

В украинском внешнеполитическом ведомстве рассказали, что этот вопрос обсуждался 21 июня во время встречи в департаменте консульской службы МИД Украины с Геннадием Афанасьевым, его матерью Ольгой Афанасьевой и российским адвокатом украинца Александром Попковым.

«Геннадий выразил отдельные слова благодарности министру иностранных дел Павлу Климкину, отметив, что до сих пор хранит многочисленные письма министра, полученные им в российской тюрьме, ставшие для него весомой поддержкой в борьбе за свободу в сверхсложных условиях содержания», – отмечается в сообщении.

Геннадий Афанасьев в интервью Крым.Реалии ранее заявил, что намерен бороться за освобождение всех украинских политзаключенных в России. По словам крымчанина, ему в этом поможет его образование и опыт, полученный в российской колонии.

Геннадий Афанасьев и еще один украинец Юрий Солошенко вернулись в Украину из российского заключения 14 июня. Их обменяли на одесситов-представителей СМИ – Елену Глищинскую и Виталия Диденко, которых обвиняют в сепаратизме. Они были среди организаторов и активных участников так называемого «Народного совета Бессарабии».

В России 26-летнему Геннадию Афанасьеву инкриминировали создание на территории Крыма террористического сообщества и осудили в 2015 году к семи годам заключения, а 74-летнему Юрию Солошенко присудили шесть лет заключения по обвинению в шпионаже.

Геннадий является фигурантом так называемого дела «крымских террористов», по которому также осуждены Олег Сенцов, Александр Кольченко и Алексей Чирний. Они были задержаны сотрудниками ФСБ в Крыму весной 2014 года, когда полуостров аннексировала Россия. Позже их этапировали в Россию, где осудили за организацию терактов и поджоги офисов политических партий на полуострове.

Кольченко и Сенцов вину не признали, и получили по 10 и 20 лет колонии соответственно.

Министр иностранных дел Украины Павел Климкин 17 июня заявил, что на сегодняшний день в заключении на территории России находятся 12 украинцев, на территории Крыма – 16.

Опубликовано Крым.Реалии 21 июня 2016
admin Опубликовано в рубрике Без рубрики
17 Июн

ІНТЕРВ’Ю: Без жодного шансу. Афанасьєв і Солошенко про те, як ФСБ ламає людей у полоні

Звільнені 14 червня політв’язні Геннадій Афанасьєв та Юрій Солошенко зустрічають нас у лікарні, куди їх доправили одразу після прильоту в Україну. Навіть рідні змогли побачитись з ними не в аеропорту, перша зустріч відбулася у лікарняних палатах.

“Забагато вражень, перевтомлюємось… Ми звикли, що з нами нічого не коїться – останні роки ми ж були у в’язницях. І якась метушня для нас є дуже великим стресом”, – ніби вибачаючись, кажуть наші співрозмовники.

Вони погодилися спілкуватися вдвох – бо після пережитого відчувають себе майже сім’єю, хоча й не були в одній камері у російській в’язниці.

Так і розповідають, по черзі гортаючи в пам’яті дні останніх двох років. Підтримують один одного і з півслова розуміють те, що нам важко уявити.

Ось Геннадій розповідає про затримання, побиття. Присутня в кімнаті мама Ольга Афанасьєва зі сльозами на очах виходить за двері.

Потім він пригадує, як його змушували підписувати свідчення – і Юрій обіймає його за плечі, щоб заспокоїти і сказати: “Ніхто не знає, як вчинив би в такій ситуації”.

Вони сидять поруч.

25-річний Геннадій – у футболці з тризубом і таким самим кулоном на шиї, поряд – український прапор.

“Це все друзі подарували”, – тішиться він і одразу перепрошує, що говоритиме українською повільніше, бо давно нею не спілкувався. На пропозицію розмовляти як йому зручніше, категорично відказує: “Ні, українською – це принципово”.

Інтелігентний 74-річний Юрій – у простій білій футболці, лікарняних штанях і з хустинкою, яку постійно мне в руках. Під час розповіді Гени про тортури, в Юрія червоніють очі.

В обох попереду – обстеження і лікування, повернення до мирного життя в Україні. Та наразі вони не заглядають так далеко наперед – питання про плани на майбутнє кілька разів зависає у повітрі і залишається без відповіді.

Їм справді важко говорити, лікарі не дозволяють тривожити пацієнтів. Але Геннадій і Юрій розповідають багато й емоційно.

“Людям треба про це знати”, – пояснюють вони.

Заради тих українців, хто досі лишається в російських в’язницях, деякі подробиці ми поки публікувати не можемо. Однак сподіваємось, що колись про це можна буде говорити вголос.

Геннадій Афанасьєв

 

Народився в листопаді 1990 року у Сімферополі. Закінчив Таврійський національний університет за спеціальністю “право”, працював фотографом. Під час захоплення півострова Росією допомагав українським військовим, які перебували у Криму, брав участь у акціях протесту. У 2014-му, коли Гену арештували, йому було лише 23 роки. Зараз йому 25.

ЦЕ ТРЕБА КАЗАТИ. ЛЮДИ ПОВИННІ ЗНАТИ, ЩО КОЇТЬСЯ. БО Я НЕ ОДИН ТАКИЙ

9 травня 2014 року я йшов на параді до Дня Перемоги в Симферополі з фотокарткою прадіда.

Після цього вирушив до знайомої дівчини, яка жила неподалік – в центрі міста. Але по дорозі на мене накинулись хлопці в цивільному з автоматами і заштовхали до машини. Поряд стояли журналісти, які знімали все це.

У машині мене кинули на підлогу, вдягнули на голову мішок і повезли.

Поки їхали – били в живіт і голову, розпитували про різних людей, погрожували, що везуть до лісу, що буду сам собі рити могилу.

Зрештою, довезли додому – вони вже знали, де я живу. Забрали ключі від квартири, і ось так, з мішком на голові, завели у квартиру, кинули на підлогу. Вдома щось шукали, але нічого не знайшли. Після цього вже повезли до ФСБ у Криму, і звідти – до місця тимчасового утримання на 10 днів.

Зазвичай там тримають три дні, а далі перевозять до слідчого ізолятора. Але мене тримали 10 – їм це було потрібно.

Адвоката при мені не було, зате було дуже багато слідчих з Москви і таких дуже великих хлопців з Кавказу, співробітників ФСБ. Я був прикутий до залізного столу. Спочатку вони розмовляли, погрожували, я нічого не казав.

У перший день було просто биття.

Підняли до другого поверху – там спеціальні люди і слідчий. Знову ставили різні питання.

Зрозумівши, що я не знаю фактів, які їх цікавлять, почали вимагати дати свідчення проти себе. Що я зізнаюся в тому, що нібито хотів підірвати пам’ятник Вічного вогню 9 травня.

Це абсурдно, бо я сам був серед людей, які йшли до пам’ятника! Мене там і затримували, і це бачило дуже багато народу.

На цьому другому поверсі вони вдягли боксерські рукавиці й били ними по голові – аби не було синців.

Це був перший день.

Мене відвезли на ніч в це місце тимчасового утримання. Усі 10 днів, поки був у цьому місці, – не давали спати, їсти, не було навіть туалетного паперу, нічого не було. Якесь підвальне приміщення, було дуже холодно.

Протягом перших 5 днів застосовували… Просто пакет вдягали на голову, душили…

(Генадій замовкає, за мить продовжує).

Це треба казати. Люди повинні знати, що коїться. Бо я не один такий. Я бачив багато таких прикладів: так робили не з усіма – а з тими, хто їм був потрібен.

До мене в камеру заводили Олексія Чернія, який при мені казав, що я такий-то, такий-то.

Ми з ним зустрічалися до цього. На самому початку окупації Криму я організував спільноту, яка займалася медичною допомогою для наших бранців, які знаходилися в оточенні.

Саме у цій спільноті ми познайомилися з Чернієм.

Так-от, Черній давав показання на мене і на хлопців.

Це був психічний тиск: коли людина проти тебе свідчить, а слідчі кажуть, що тобі вже нікуди піти, нічого зробити.

Слідчі казали, що в мене немає шансів: “Ти отримаєш 20-25 років. Можеш лише зізнатися, і тоді отримаєш менше”.

Я вирішив, що якщо на мене дали свідчення, і йдеться лише про підпал – я підписав згоду.

Я ні на кого не давав свідчення, лише сам визнав свою провину.

Потім вони зацікавилися вже Олександром Кольченком і Олегом Сенцовим. На них дав свідчення Черній.

Після цього почалися вже серйозні катування.

Вдягали протигаз на голову зі шлангом, відкручували нижній клапан і бризкали туди балончиком – починалося блювотиння, ти починав захлинатися в цьому, бо ти в масці.

Коли захлинаєшся, маску знімають, дають понюхати нашатир – і все повторюють.

Продовжилося тим, що під’єднували електричні дроти до статевих органів – і били струмом. Якщо удушення ще можна було витримати, це вже був інший біль. ТАК змушували ставити підписи на документах.

Просто ставити підписи, і все.

Я розумів, що там. Я бачив, що написано. Але я сам власноруч не писав, все було вже заготовлено, весь текст.

Майже під кінець, коли вони вимагали укласти з нами угоду, мене роздягли, поклали на підлогу, якісь люди тримали – і паяльником коло тіла водили й розповідали, що буде, коли цей паяльник потрапить під мене.

Найголовніше – у мене є мама – і вони погрожували добратися до неї. Це подіяло…

Я себе засуджую, караю зараз за те, що не був міцніший. Я відмовився від своїх слів, але…

Я підписав ті документи, і мене перевезли вже до Москви. З тими ж погрозами змусили виступити на телебаченні, сказати, що їм потрібно. Я пам’ятав, що зі мною робили останні дні – і не вірив, що хтось мене може захистити, аби це не повторилося. Тому я просто повторив те, що вони вимагали сказати.

Мені говорили: “Так будеш спокійно собі сидіти в тюрмі біля дому, де тепло й гарно, а якщо ні – потрапиш до дуже поганих місць“. Я вірив, що вони можуть це зробити.

Коли до мене приходили правозахисники, я їх остерігався. Ну, скажу я цим людям, що зі мною було. А що буде потім? Не знаю.

ПІСЛЯ ТОГО, ЯК Я НА СУДІ СКАЗАВ, ЩО КОЛЬЧЕНКО І СЕНЦОВ НЕ ВИННІ, У МЕНІ ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЯ – Я ПЕРЕСТАВ БОЯТИСЯ

Весь перший рік-півтора у мене в душі велась страшна боротьба через свідчення проти невинних хлопців.

Я тримався до їхнього суду, бо вважав, що якщо я себе викрию, вони зроблять так, щоб мене зовсім до суду не повезли.

Я хотів, щоб це була несподіванка на суді. Я дочекався.

Я вже вирішив, що все, це кінець. Написав листи з вибаченнями за всі мої гріхи до всіх моїх друзів, до матері, – і пішов до суду.

Відразу після цього виступу оперативники ФСБ у Ростові влаштували побиття. Завдяки тому, що з’явилися адвокати й захисники, вони змогли зафіксувати ці травми, які були мені нанесені.

Росіяни виконали свої обіцянки – повезли мене до сучасного ГУЛАГу в Республіці Комі, до єдиної в Росії такої виправної колонії. Там я був навіть не в колонії, а в суворому бараці.

Я не зможу вам це пояснити – хто там не був, не зрозуміє.

Та й сам переїзд був дуже важким – на дворі 40-45 градусів, вагони так нагріваються, що їх треба охолоджувати пожежною машиною. Усередині – ні води, ні туалетів. Це загальні умови для російського арештанта. Вони так живуть, як тварини, інакше не сказати.

Мене перевезли вже до колонії, там в мої речі підкинули лезо.

Ми судилися, але вони відмовляються навіть пред’явити відеозапис з ночі, кажуть: “Це не має стосунку до справи”. Ні свідків, ні захисту – просто відмовляються, і все. Через це лезо мене відразу перевели з карантину до штрафного ізолятора, а потім до бараку суворого режиму.

Це такий великий барак, десь по метру-півтора від стін ідуть залізні грати, і за ними ходить варта. Ви ніби у зоопарку, навколо вас люди, вони бачать вас. А поряд – 100 людей на 150 квадратних метрів.

Нема де сидіти, лежати заборонено, усе заборонено. Це перший такий барак суворого режиму на всю Росію.

Але я скаржився на умови, постійно скаржився. Знаєте, після того, як я прийшов на суд і сказав, що Кольченко і Сенцов не винні, у мені щось змінилося – я перестав боятися.

Але я нікому не вірив. Навіть коли до мене прийшов мій адвокат Попков, він показував свої свідчення, паспорти, бо я казав: “Я не буду з вами розмовляти”.

Там, у Республіці Комі, я дуже тяжко захворів.

Самого діагнозу я не знаю, мене перевіряють. На шкірі були дуже великі запалення, які не проходили, їх треба було лікувати, але ніхто цього не робив. Тому я їх вирізав. Ми з хлопцями рвали простирадло, перев’язували, потім прали і знову перев’язували. Брали ще якийсь дитячий крем і мазали ним – що могли, те й робили.

Через деякий час мені почали приносити пігулки – антибіотики. Але через них почалось інше захворювання, бо пошкодився шлунок.

Ці запалення на шкірі зникали, а потім за тиждень-два знову з’являлись.

За деякий час мені підкинули в зимову куртку телефонну сім-карту. Куртка була в окремому приміщенні, яке на ніч замикається. Зранку я пішов на вулицю – у нас був плановий обшук.

Коли я повертався, тільки до мене одного підійшли і сказали: “У нас є оперативна інформація”. Мовляв, ти до цього на 4 дні їздив до лікарні, і коли виїжджав, інші арештанти підкинули сім-карту. Хоча там я був один у штрафному ізоляторі.

Я наполягав, щоб ця сім-карта була вилучена з колонії слідством Російської Федерації, аби вони зробили білінг, роздрукували текст, і побачили, що це не мої розмови. Але вони в перші дні цю картку знищили.

Мене повезли до міста Мікунь – там є жіноча виправна колонія №31. У маленькому приміщенні знаходяться найбільш небезпечні злочинці. Мене тримали в одиночній камері.

2 місяці 15 днів я був постійно один, зовсім нікого не бачив. Біля мене були лише книжки.

У перший час були листи. Але в останній місяць вони знову не доходили, та й мої не відправляли чи вони почали губитися, як пояснювали мені – “Сьогодні в нас були якісь дії і, можливо, ті люди їх загубили”, або “Жінка попросила, передала через своїх співпрацівників, і вони їх загубили”.

Через рік і три місяці їхав до Ростова. Я спустився донизу і там мені видали мої речі. Серед них були всі листи, які я відправляв людям і всі листи, які мені люди відправляли. Там була і книжка Тараса Григоровича Шевченка, я її привіз з собою.

До цього часу приходили листи лише від матері.

До виправної колонії теж приходили листи, але не довго – я скаржився, писав листи повсюди. То мені заборонили листи, і вони зовсім перестали приходити.

…Те, що ми (із Юрієм Солошенком – УП) вам розповідаємо – це все дуже стисло.

Бо кожен день людина, яка знаходиться в камері, тим більше якщо вона одна в цій камері – це як ціле кіно, цілий світ для неї. Вона не знає нічого, що буде в наступний момент. І вона все це переживає.

Нам є ще дуже багато чого розповісти – і про беззаконне слідство в Росії, і про історії, долі інших хлопців та дівчат, які були поруч з нами.

Це треба поступово, крок за кроком йти – щоб згадати, відчути й донести до вас. Два роки і два місяці – це не можна передати за 10-20 хвилин.

МИ, ПОЛІТВ’ЯЗНІ, ЯК ЄДИНА ЛЮДИНА В ЄДИНІЙ КРАЇНІ, ЩОСЬ ОДНЕ СПІЛЬНЕ У НАС

Юрій Данилович (Солошенко – УП) називає мене своїм онуком, я його – своїм дідусем.

Ми хочемо зустрітися з усіма політв’язнями, бо відчули, що ми як єдина людина в єдиній країні, щось одне спільне у нас.

Тому Олег Сенцов для мене особисто – це герой. Він вже як частина сім’ї. Ми зробимо все, що в нашій змозі, щоб повернути додому кожного хлопця. Це наша мета.

Я один раз бачив Сенцова в Криму на якомусь фестивалі, там і познайомився з ним. Бачив лише один раз і, мабуть, не згадав би, якби не ця ситуація.

От, ви питаєте, що порадити іншим українцям, які опиняються в полоні у росіян?

Краще там взагалі не опинятись, тому що на справедливий суд і гуманне поводження розраховувати марно.

Якщо українець у безвихідді – хай збереже своє життя, і ми врятуємо його з полону.

І в нас буде здорова людина, наш громадянин.

Не треба вмирати, не треба віддавати своє життя, якщо ти не можеш його ніяк зберегти.

Юрій Солошенко

 

Родом з Полтавщини, закінчив Харківський національний університет, пропрацював 48 років на оборонному заводі “Знам’я” – від інженера дослужився до гендиректора. Завод спеціалізувався на виготовленні радарів і комплектуючих до зенітно-ракетних комплексів. Єдиним замовником на ці деталі була Росія. У 2010 році пішов на пенсію, однак попри закриття заводу, користуючись старими зв’язками, допомагав Києву і Москві у торгівлі спецобладнанням. Має дружину та сина. Юрія Даниловича арештували, коли йому було 72 роки. 11 днів тому йому виповнилося 74.

Я ДО СИХ ПОР НЕ ЗНАЮ, ЧТО ТАМ НАПИСАНО, В ЭТИХ “СЕКРЕТНЫХ” БУМАГАХ

Я был директором завода, постоянно работал с Минобороны России. Это был наш единственный заказчик, потому что мы делали продукцию военно-технического назначения, изделия, которые эксплуатировались в Вооруженных Силах РФ.

Мы нормально работали одним коллективом еще с советских времен. Нас приглашали на семинары, которые из-за нашего присутствия считались международными. Мы приезжали туда со своим флагом, поднимали его под звуки гимна Украины. И это было так приятно, такое искреннее уважение.

Как-то один из этих генеральных заказчиков, полковник российской армии, позвонил и сказал, что они приобрели большую партию наших изделий и просят наше “добро” для использования в их комплексах.

Говорю ему – надо проверить, что изделия действительно кондиционные. Он спросил: “Можешь это сделать?”

Я долго отнекивался – собирался ехать лечить жену, у меня уже были куплены билеты. Да и с завода я ушел еще в 2010 году. Но они так настаивали: “Ну приедь, на один день. Аппаратура есть. Приедешь и уедешь”.

Уговорили. Приезжаю в Белгород, прохожу паспортный контроль, пограничница проверила мои документы, ушла, потом возвращается: “Дайте ваш паспорт еще”.

Даю ей паспорт. Она зашла в соседнее купе и, слышу, по телефону передает мои паспортные данные куда-то. И я понял, что меня “ведут”. Я уже тогда догадывался, что что-то не то… Но я с Колеговым (руководитель департамента гособоронзаказа ОАО ”Росэлектроника”, который и вызывал Солошенко в Россию – УП) работал 12 лет, будучи директором.

Хотя я даже фамилию эту произносить не хочу. Не могу назвать его человеком. Уже сколько я себя убеждал, что я же христианин, и надо прощать – но некоторых подлецов прощать просто не в состоянии.

Думаю: “Ну вот, ведут меня. Ну и что? Я еду в простой рубашке, джинсах, босоножках, три тысячи российских рублей в кармане и обратный билет. Колегову пообещал, я с ним работал сколько…” Вроде и причины не вижу какой-то, чтобы возвращаться.

В Москве меня встречают этот Колегов и Демьянов, тоже полковник, бывший: “Что, так просто приехали, без ничего?”

Я им: “Я же на полдня приехал, без ничего. У вас аппаратура есть для проверки?” – “Есть”.

Приезжаем в их офис, во дворе стоит какая-то машина, в офисе изделия, которые я знаю. Захожу. Не успел я, как положено, поздороваться, и тут дверь настежь распахивается – и по всем правилам детективного жанра: “Всем оставаться на местах! ФСБ!”

Думаю: “Наверное, что-то эти ребята где-то накуролесили… Это за ними, я тут не при чем”.

Когда подскакивает ко мне подполковник, меня к стене, руки на стену, ноги на ширину плеч. Я ничего не понимаю. Обыскали, взяли два телефона, положили в полиэтиленовый пакет, дают: “Возьми свои телефоны”. Смотрю, там с телефонами какие-то бумаги лежат.

Я говорю: “Это не мое”. – “Нет, это ваше. Вы с ними ездили”.

Оказывается, они подготовили какие-то вроде бы секретные документы, за которыми я приехал, чтобы выкрасть их у России.

“Секретными материалами” оказались бумаги на системы С-300, которые эксплуатируются в Вооруженных Силах Украины 40 лет, и комплектующие делаются на киевском заводе “Генератор”.

Повязали, наручники, фотографируют, все как положено.

Единственная “улика” – это эти телефоны с документами, которые они сами подсунули. На бумажках даже отпечатков моих не было. Я их не читал, я до сих пор не знаю, что там написано, в этих бумагах. Они меня абсолютно не интересовали.

Приезжаем в следственное управление. Думаю, сейчас разберутся, и я поеду домой. У меня билет на 9 часов 15 минут. Смотрю, они так на полном серьезе это все, составляют протокол задержания.

Следователь сообщает мне: “Мы известили посольство”. Приезжаем на суд, я опять начинаю говорить, что это абсурдное обвинение.

Но судья мне: “Дело не в обвинении, а в том, чтобы до окончания разбирательства решить вопрос о мере пресечения”. И принимает решение на два месяца поместить меня в изолятор в “Лефортово”.

Закрыли меня в одиночной камере. На следующий день сопровождают под конвоем в следственное управление.

Потом мне опер говорит: “Вы пишете эти ходатайства, над вами все смеются. Мы умеем писать, мы все написали и обосновали правильно.

Принимайте российское гражданство, и вас переведут в статус свидетеля. Мы не за вами следили, а за Колеговым. Вы же знаете, у него такая должность, он всегда под нашим наблюдением был. Вы вроде как попутно. Если вы примете гражданство, мы переведем вас в статус свидетеля, будете под защитой закона России о защите свидетелей”.

Ну, я, естественно, не согласился.

Тогда они просто меня закрыли.

“ЕСЛИ ВЫ ПРИЗНАЕТЕ СЕБЯ ВИНОВНЫМ В ШПИОНАЖЕ, ЧЕРЕЗ НЕДЕЛЮ ПЕРЕВЕДЁМ НА ДОМАШНИЙ АРЕСТ”

Мои друзья в Москве очень помогли, сразу обеспечили всем, что должен иметь арестант, потому что я даже зубную щетку оставил в поезде – собирался этим же поездом возвращаться обратно.

А в следственном управлении мне говорят: “Тут ходит один адвокат от ваших друзей. Он только навредит вам, потому что его специально прислали, чтобы он выведал, по какой причине вы изолированы, чтобы обезопасить своих, этих руководителей”. Всячески настаивали, чтобы я отказался от этого адвоката.

2 октября суд по продлению меры пресечения. И после суда… Мне опять продлевают строк на два месяца.

Когда я узнал, что меня не отпускают, у меня чуть инфаркт не случился, я действительно себя плохо почувствовал. Надеялся, что два месяца – и недоразумения закончились.

Проходит месяц, я из камеры не выхожу. Через месяц и пару дней меня приводят под конвоем в следственное управление, говорят: “Не можем проводить следственные действия. Ваш адвокат не хочет приходить. Поэтому мы вам советуем вот такого-то адвоката, такой отличный, принципиальный”.

Короче, “рекомендуют”. Привели его, а он говорит: “С завтрашнего дня начнем готовить материалы по переквалификации статьи, потому что шпионаж – это особо тяжкая статья, от 10 до 20 лет, ни амнистии не подлежит, никаким поблажкам”.

Пообещал много – “но только деньги вперед, тогда начинаем работать”.

Ну, дети мои заплатили ему деньги.

А адвокат, как деньги получил, сразу заявил: “У вас два варианта – признать себя виновным, тогда получите по минимуму, 10 лет. Если не признаете себя виновным, получите 20 лет”.

А я говорю ему: “Посмотри на меня. 10 или 20 лет для меня разве имеет значение? Конечно, я не буду признавать себя виновным”.

В общем, без адвоката я был 10 месяцев, и месяцев 8 был без консула. А им надо уже что-то закрывать.

Я не признаюсь – а у них, очевидно, недостаточно материалов. Вызывают меня в очередной раз и говорят следующее условие досудебной сделки со следствием: “Если вы признаете себя виновным в шпионаже, мы вас через неделю переводим на домашний арест”, – к моему приятелю, который живет под Москвой.

Обещают, что у начальника управления друг – заместитель председателя Московского городского суда, он с ним договорился, – я получу условное наказание.

Мне дети пишут, какие меры принимаются, что ездят в Киев, договариваются, потом правозащитники приходили. Российский омбудсмен Элла Памфилова сказала: “Я сейчас вам помочь не могу, только после суда”.

Я знаю, что обвинение абсурдное, что в Украине никто не поверит, что я пытался выкрасть именно эти материалы – потому что они есть у нас!

Я думаю: “Хорошо”. И соглашаюсь на домашний арест.

Но сначала сказал этому следователю: “Я тебе не верю, пусть кто-нибудь из твоего руководства подтвердит”.

Пришел начальник отдела, полковник Растворов и говорит: “Данилович, у меня отец тоже Юрий Данилович, и тоже 1942 года. Я вас так уважаю. Я когда сообщил заместителю председателя суда, сколько вам лет, он сказал: “Да какие разговоры? Условно, пусть едет домой, все будет сделано”.

Они поехали к моему приятелю, взяли у него расписку, что у него есть жилье, где я могу содержаться под домашним арестом. Показывают письмо, я почерк друга знаю. Думаю – может быть, и так…

Подписал эту страшную бумагу.

Я даже её не дочитал, настолько это было неправдоподобно, абсурдно и ужасно.

Через некоторое время, приглашают меня опять в это следственное управление. У начальника стол накрыт, бутылка коньяка и бутерброды. “Понимаете, все согласны, кроме одного. Он сказал, что у вас нет регистрации в России, поэтому вас нельзя под домашний арест… Давайте выпьем”. Пить я не стал…

…Мне следователь как-то в порыве откровенности сказал: “Если я вынесу вам оправдательное заключение, то это значит, что я пошел в отдел кадров увольняться. Вопрос вашего задержания решался на уровне руководства Генпрокуратуры и ФСБ”.

У меня там не было совершенно никаких шансов. Я писал в администрацию президента и начальнику следственного управления. Ни ответа, ни привета.

Проходит время, надо уже знакомиться с материалами дела. Опять адвоката нет, я один.

Прочитал первый том. В первом томе ФСБ пишет справку, что в Украине эти изделия освоены в производстве на одном из заводов. Справка в мою пользу, получается, если бы ее кто-то умный почитал.

Нигде в тексте моих разговоров ни одного разговора по моей инициативе нет. Все это специально так готовилось. Мне звонили, говорили, и такие вопросы… Я уже потом понял – специально провоцировали, чтобы я что-то сказал, что это меня может интересовать.

Один том я подписал. Всего 4 тома. Меня торопят: “Давай бегом, потому что все ж договорено, все надо быстро”.

Потом все очень быстро закрутилось. 11 числа я подписал все тома, 16 числа их получили в прокуратуре и зарегистрировали мое дело, и 19 я получил уведомление, что оно отправлено в суд.

Я думаю: “Может, на самом деле, так решили меня быстренько по условному наказанию домой отправить?..” И приходит сразу с суда сообщение – назначено судебное заседание на 1 октября.

МЕНЯ НЕ БИЛИ – ПЫТАЛИСЬ СЛОМАТЬ МОРАЛЬНО

Суд был закрытым, никого не пускали, ни телевидение, ни консула.

На третьем заседании я выступал в свою защиту. Судья слушал меня. А в приговоре написано, что мои слова “суд воспринимал критически”.

14 числа зачитали приговор. Туда уже допустили всех. И правозащитников, и консула.

И вот приходит письмо – выполнить приговор и отправить меня по месту отбывания наказания. Я в это время был в больнице “Матросской тишины”. Элла Памфилова через правозащитницу Зою Светову передала, что 10 декабря на встрече с президентом Путиным будет обсуждать и вопрос моего помилования.

И вот 10 декабря я жду. Включил телевизор, там показывают сюжет – Элла Памфилова сидит, с Путиным разговаривает о чем-то… Тут открывается эта кормушка: “Солошенко, с вещами на выход”. Ребята говорят: “Ну все, Памфилова все решила”. Я тоже так подумал, собираю вещички.

А меня в накопитель – и на этап.

…Эти столыпинские вагоны. Он похож на обычный: коридор, вдоль него купе, только там всюду решетки. Окон в купе нет. По три полки с двух сторон. 12 человек в купе, все курят. Спрашиваю конвоира: “Если пожар сейчас в купе начнется, ты откроешь решетку, чтобы мы выскочили?” Говорит: “Нет, мне проще вас по акту списать, чем потом отчитываться, где вы все разбежались.

До колонии меня сначала в Нижнем Новгороде положили в больницу СИЗО на две недели, а потом собирались на этап. Но мне стало плохо, меня положили в областную тюремную больницу на территории 5 колонии. Там пролежал 2,5 месяца. Оттуда уже перевели в колонию.

Там я уже мог позвонить по телефону. Я уже знал, что предпринимаются какие-то действия, на что-то надеялся.

Я сидел с очень уважаемыми людьми – два доктора наук. Один – полковник спецназа, мужик настоящий, боевой, с орденами. А с одним грузином я разучивал по его просьбе гимн Украины и вполголоса пели в камере. С парнем 22-летним Лешей из Кузбасса я как-то к слову вспомнил Тычину: “Щоб жить, ні в кого права не питаю, щоб жить, я всі кайдани розірву. Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу“. А он попросил написать на титульном листе его дневника.

Меня не били – пытались сломать морально. Мне терять…(делает паузу – УП) Конечно, я хотел увидеть своих внуков. Мне следователь говорил: “Конечно, лучше умереть дома”, – а я думаю: “Не дождешься”. Ну вот, я дома почти.

Есть такая организация “Российский узник” – писали мне. Есть “Русь сидящая”. А есть просто люди, которые увидели где-то в интернете, писали. Из Канады какая-то девочка Оля написала.

Когда меня перевозили, отдали письма, одно из них от заслуженного деятеля искусств Украины Сергея Архипчука, который меня поздравил с Днем рождения 6 мая. А я его получил 6 декабря. Мне письма и Валерия Лутковская писала, и Климкин.

В России рассчитывать на какой-то гуманизм совершенно не приходится. У этого монстра, России, одна власть – это самодержец всея Руси и опричники ФСБ у него.

Тем, кто сейчас находится в заложниках в РФ, хотел бы сказать, чтобы держались, верили, потому что Украина о них не забыла – она борется за каждого своего гражданина.

Веру терять нельзя.

Если бы я не верил, что я когда-то буду дома – не знаю, дожил бы до этого дня.

Я засыпал и просыпался с этой мыслью, это стало молитвой.

Оксана Коваленко, Галина Титиш, УП

Опубліковано УП 17 червня 2016 
15 Июн

ОГЛЯД: Українські політичні в’язні в Росії – коли повернуться всі?

Додому з Росії повернулося вже троє українських політв’язнів. Однак за ґратами в РФ залишається ще кілька десятків українців. Чи варто сподіватися на швидке повернення усіх в’язнів, з’ясовувала DW.

0,,19329947_303,00

Декілька десятків телекамер, величезна кількість журналістів напружено чекають біля входу до київської полікліники Державного управління справами – саме сюди прямо з аеропорту мають доставити звільнених із Росії політв’язнів-українців Геннадія Афанасьєва та Юрія Солошенка. Першим з’являється президент України Петро Порошенко, який веде матір та бабусю Афанасьєва. За декілька хвилин під’їжджає карета швидкої допомоги, і з неї виходять звільнені українці.

“Ми перемогли”, – каже Афанасьєв до своєї матері, вперше обіймаючи її за довгий час. 26-річний Геннадій у чорній в’язничній робі виглядає стомленим, проте щасливим. У 73-річного важкохворого Юрія Даниловича від хвилювання трясуться руки, проте обидва поспішають висловити подяку за підтримку. “Десять місяців, один рік і десять днів я чекав цієї хвилини. Я вірив, що вона настане”, – були перші публічні словами Солошенка на волі.

Чому саме Афанасьєв та Солошенко?

Геннадія Афанасьєва затримали у травні 2014 року в Сімферополі. Його звинуватили в участі у терористичному угрупуванні, організованому Олегом Сенцовим, та підготовці терактів у Криму. Афанасьєв погодився на співпрацю зі слідством, дав показання проти Сенцова та Кольченка й отримав сім років позбавлення волі.

Геннадій Афанасьєв

Проте під час процесу над “кримськими терористами” у Ростові-на Дону він заявив, що усі його свідчення були дані під тиском унаслідок катувань. Згодом його адвокат Олександр Попков детально описав усі тортури, які пережив Афанасьєв. Кримчанина відправили відбувати покарання у Сиктивкарі на півночі Росії, де тиск на нього продовжувався – значну частину ув’язнення він провів у штрафному ізоляторі. Під час етапування та через погані умови утримання Афанасьєв дістав зараження крові, що спричинило фурункульоз, який йому не лікували.

Юрія Солошенка, 73-річного пенсіонера з Полтави, звинуватили у шпигунстві та засудили до шести років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Справа Солошенка розглядалася у режимі секретності, тому більшість деталей залишилися невідомою. До виходу на пенсію Солошенко був директором заводу “Знамя”, який виробляв компоненти для радіоелектронної зброї. Юрія Даниловича затримали в Москві у серпні 2014 року, куди він прибув на запрошення товариша – начебто задля випробування нового приладу. Саме тоді йому висунули звинувачення у шпигунстві, а ще через рік винесли вирок. Більше року він утримувався у тюрмі “Лефортово”, де йому обмежували зустрічі з родичами та українськими консулами. Під час ув’язнення стан чоловіка погіршувався. На тлі нервової напруги хворе серце весь час змушувало звертатись до лікарів, а згодом у Солошенка виявили онкологічне захворювання.

За словами адвокатів, правозахисників та учасників переговорів щодо звільнення, саме ці фактори загрози здоров’ю та життю стали вирішальними для повернення саме цих ув’язнених першими. Офіційно Афанасьєв та Солошенко були помилувані Володимиром Путіним за їхнім проханням без визнання власної провини. Натомість до Москви доправили двох громадян України – одеських журналістів Олену Гліщинську та Віталія Діденка, яких звинуватили в сепаратизмі та спробі створити “Народну раду Бессарабії”.

Скільки українців ще утримується в РФ?

За даними організації “Меморіал”, у російських в’язницях утримуються щонайменше 20 політичних в’язнів-українців. У більшості справ російським судом вже були винесені вироки. У пресі ці гучні процеси відомі як “справа кримських терористів”, “кавказька справа”, “справа шпигунів” та “справа кримських татар”.

Олег Сенцов

Надія Савченко, яку звільнили у кінці травня, стала першою з українців, які повернулися додому. У “справі кримських терористів” залишається ще троє фігурантів, які досі перебувають за ґратами в Росії. Серед них Олег Сенцов та Олександр Кольченко, які отримали 20 та 10 років позбавлення волі відповідно, а також Олексій Чирній, який визнав свою провину та отримав сім років ув’язнення.

У ході гучної справи Миколи Карпюка та Станіслава Клиха, розгляд якої нещодавно завершився у Грозному, українців засудили до 22,5 та 20 років позбавлення волі відповідно за начебто участь у першій чеченський війни проти російських військ. Обидва засуджені своєї провини не визнають та стверджують, що зізнання давали під тортурами.

Окрім Юрія Солошенка, у шпигунстві також звинувачують ще двох українців – Сергія Скирту та Валентина Виговського. Процес проти кримського бізнесмена Виговського був закритим, він отримав 11 років суворого режиму.

Окремо проходять справи Сергія Литвинова, якого ув’язнили на вісім з половиною років колонії суворого режиму, а також кримських євромайданівців Олександра Костенка та Андрія Коломійця. Останніх кримський суд визнав винними у нападах на співробітників “Беркуту” в Києві навесні 2014 року, вони отримали чотири та десять років ув’язнення відповідно.

“Справа кримських татар” об’єднує декілька окремих справ. Ідеться про справи учасників мітингу 26 лютого 2014 року в Сімферополі, несанкціонованої зустрічі Мустафи Джемілєва 3 травня 2014 року на адміністративному кордоні з Кримом, а також про справу заборони Меджлісу кримськотатарського народу та справу проти організації “Хізб ут-Тахрір”. Точну кількість обвинувачених по цих справах дізнатися не вдається, адже протягом останніх двох років велика кількість кримських татар на півострові зникла. За даними Меджлісу, кількість утримуваних сягає двох десятків людей.

Хто наступний повернеться?

Під час повернення як Надії Савченко, так і Афанасьєва та Солошенка президент Порошенко наголошував, що це стало можливим завдяки мінським угодам. “Так, нам вдалося! І так ми будемо робити, доки останній українець не буде визволений із заручників. Ми будемо продовжувати, щоб і Сенцов, і Кольченко, і всі інші повернулися додому”, – заявив Порошенко журналістам.

Учасники переговорних процесів зазначають, що у великій мірі процес помилування та повернення ув’язнених залежить від політичної волі, а домовленості досягаються на вищому рівні. Представниця України у гуманітарній підгрупі тристоронньої контактної групи в Мінську Ірина Геращенко неодноразово зазначала, що у першу чергу мають бути звільнені в’язні, які мають проблеми зі здоров’ям.

На даний момент, за словами правозахисників, які проводять кампанію LetMyPeopleGo, найскладніша ситуація у двох арештантів. Це Станіслав Клих, якого дуже сильно катували, що вплинуло на його психологічний стан. А також Олексій Чирній із “групи Сенцова”, до якого теж застосовували тортури. За останніми повідомленнями, Чирнія вже доставили до Москви з постійного місця ув’язнення для проходження психологічної експертизи. Ці факти вказують на те, що Клих та Чирній можуть стати наступними українськими політв’язнями, яких звільнять або обміняють.

Текст: Анастасія Магазова

Опубліковано dw.com 15 червня 2016
15 Июн

Вопрос скорейшего освобождения Сенцова, Карпюка и Клыха будет приоритетным на переговорах в Минске

Вопрос скорейшего освобождения граждан Украины Олега Сенцова, Николая Карпюка и Станислава Клыха будет в качестве приоритетного подниматься на переговорах в Минске, сообщил пресс-секретарь президента Украины Святослав Цеголко.

“Президент Украины на всех уровнях поднимает вопрос освобождения всех украинских заключенных, в том числе Сенцова, Клыха и Карпюка”, – сказал С.Цеголко журналистам, отвечая на вопрос агентства “Интерфакс-Украина” относительно дальнейших перспектив освобождения украинских заключенных в РФ.

По его словам, по поручению президента, этот вопрос будет подниматься украинскими переговорщиками в Минске.

Отвечая на уточняющий вопрос относительно методов освобождения, С.Цеголко отметил, что речь даже идет о дальнейшем международном давлении на РФ с целью освобождения украинцев.

Опубликовано Интерфакс Украина 15 июня 2016