07 Ноя

ИНТЕРВЬЮ: «Мы должны вытащить Сенцова как можно скорее» — Мария Алехина

Участница российской панк-рок-группы Pussy Riot Мария Алехина присоединилась к международной кампании в поддержку кинорежиссера Олега Сенцова и анархиста Александра Кольченко. Вместе с Белорусским свободным театром она играет в разных странах мира спектакль, повествующий о судьбе политзаключенных.

956f6203-32b6-4f53-8541-1303543e6531_w987_r1_s

В интервью для Крым.Реалии активистка рассказала о том, почему решила выступить в защиту Сенцова и Кольченко и при каких условиях, по ее мнению, может произойти освобождение крымчан.

– В России по политическим делам за решеткой находится много заключенных: как российских, так и украинских. В связи с чем вы решили поддержать именно Олега Сенцова и Александра Кольченко?

– Мне кажется, что история Олега Сенцова является одной из ключевых историй, если мы говорим о политических заключенных в России сегодня. В первую очередь, потому что приговор был феноменально жестоким. При этом Олег Сенцов не является политиком, не является крупным общественным деятелем на политическом поле. Он является человеком из художественной среды.

Во многом потому что мы сами столкнулись с политическим заключением, я считаю, что какая-то солидарность здесь совершенно необходима. Уже когда Сенцов и Кольченко получили приговор, я попыталась представить, что такое 20 лет в российской колонии. И поняла, что это практически равноценно смерти. Если он выйдет живым из заключения, то это будет совершенно другой человек. И мне кажется, мы должны сделать все возможное для того, чтобы этого не произошло, чтобы он вышел раньше, как можно скорее.

– То есть Сенцов вам близок, поскольку он, как и вы, из художественной среды?

– Я думаю, что одним из таких поворотных был момент, когда я услышала его последнее слово, а также то письмо, которое он передал уже из заключения в Якутии. Где он говорит о том, что он не хочет быть кем-то особенным, он хочет быть фамилией в списке. Мне кажется, что это очень важные слова. Наверное, поэтому.

Плюс, еще надо принять во внимание последний ответ, который дало Министерство юстиции России по поводу того, что Олег Сенцов не может быть экстрадирован в Украину, потому что он якобы является гражданином России. Этот момент с принудительным гражданством – это, на самом деле, одна из интереснейших ситуаций. Поскольку, на самом деле, все зависит от политической воли Владимира Путина и его команды. А говоря о том, что кто-либо может стать принудительно гражданином России… Мне кажется, это прецедент, и об этом не нужно забывать.

– Расскажите о кампании в поддержку Сенцова, в которой вы участвуете. В чем она заключается?

– Это кампания, которая была начата Белорусским свободным театром, с которым мы сейчас сотрудничаем, с которым мы делали спектакль Burning doors. Мы его играли в Великобритании, Италии, будем играть в Австралии. Очень надеюсь, что будем играть его в Украине. Мы уже провели некоторые переговоры, я бы очень хотела, чтобы именно в Киеве увидели то, что мы делаем.

Этот спектакль о противостоянии художников и власти, рассказанный через три истории – мою, Пети Павленского и Олега Сенцова. Соответственно, этот спектакль является частью кампании по освобождению Сенцову и, в принципе, по распространению информации по этому делу. Потому что об этом деле на Западе знают достаточно мало. Из каких-то изданий об этом регулярно пишет The Guardian, но кроме этого практически никто. А об этом деле, мне кажется, должны знать. Потому что оно абсолютно беспрецедентное и ключевое.

– А помимо спектакля в рамках вашей кампании происходят еще какие-то активности?

– Во-первых, после каждого спектакля все зрители писали письма, которые потом мы переводили с английского, и все они были отправлены Олегу. 10 октября Белорусский свободный театр организовал слушания в Британском парламенте, в рамках которого я тоже выступала. И после этих слушаний Борис Джонсон (министр иностранных дел Великобритании – КР) говорил о том, что к делу Олегу Сенцова будет соответствующее внимание со стороны британского правительства. И речь идет о расширении санкций в отношении российских чиновников. В частности, по отношению к тем из них, кто причастен к его преследованию и приговору.

– Вы, наверняка, знакомились с самим уголовным делом, которое было открыто против Сенцова и Кольченко. Как вы его понимаете? Что, на ваш взгляд, происходило весной 2014 года в Крыму, и почему именно Сенцов и Кольченко попали под горячую руку российских спецслужб?

– Мне кажется, что они были схвачены, и, соответственно, получили такой суровый приговор ровно по одной причине: российское государство совершенно маниакально пытается найти каких-то квази-террористов, подготавливающих условную революцию. И, соответственно, все обвинения, которые были им выдвинуты, в подрыве статуи Ленина и офиса «Единой России» – это еще один достаточно абсурдный жест со стороны российской власти. Для того, чтобы вести войну с другими странами, ты должен постоянно искать в собственной стране «террористов», «революционеров», «экстремистов», «врагов народа», каковыми называют нас внутри страны. Чтобы посредством пропаганды остальное население страны оставалось в некотором убеждении, что все делается правильно.

– На ваш взгляд, что Украина может сделать, чтобы вытащить Сенцова и Кольченко? Может, по-вашему, есть какие-то важные шаги, которые не предпринимает Киев?

– Этот вопрос можно поделить на две части. Первое – это то, что Украина может сделать в контексте отношений с Европой. Мне кажется, происходит недостаточно сильное лоббирование санкций сейчас. Можно было бы делать это сильней. Второе – это то, что касается отношений с Россией, и это мне кажется еще более важным. Нужно говорить о том, на кого могут быть обменены те политические заключенные, которые находятся в России. То есть никто, как я поняла из разговора с кузиной Олега Натальей Каплан, не знает количество и имена тех, скажем так, российских граждан, которые находятся здесь и были схвачены в СБУ.

– Возможно, это, в том числе, вина украинских журналистов, которые не пишут об этих россиянах и этих делах?

– Так или иначе, если эти фигуры будут заявлены украинскими политиками как те, на которых они могут обменять и Сенцова, и Кольченко, то, мне кажется, процесс пойдет быстрее. Потому что в России есть политические фигуры, которые заинтересованы в том, чтобы те россияне вернулись обратно. И одна из причин, по которой я здесь, – как раз эта причина. Я пытаюсь наладить эту коммуникацию и форсировать этот процесс.

Последние новости, которые мы узнали про Сенцова, заключаются в том, что он отказывается от свиданий, он находится в полной изоляции, ему практически не пропускают письма. Здесь, мне кажется, нужно действовать сообща и быстро. Потому что если заключенный отказывается от свиданий – по сути от самого святого, что есть у каждого зэка – это значит, что на него оказывается сильнейшее давление со стороны администрации.

– А что могут сделать общественные активисты или просто неравнодушные люди, чтобы дать понять заключенным то, что их не забыли и помнят, что на воле идет кампания в их поддержку?

– Во-первых, нужно писать письма и делать передачи. Здесь это кажется делом 5-10 минут, а когда ты находишься внутри – это единственное, что позволяет тебе помнить о том, что мир за белыми стенами существует, а не только этот безумный режим. Но и также – распространять информацию. Любая новость о том, что происходит с человеком, который находится за решеткой, должна быть максимально распространена. Таким образом общество показывает, что оно не забыло о них.

– А вы, находясь в колонии, осознавали, что идет очень масштабная кампания с требованием вас освободить? Либо имел место страх, что вы забыты?

– Нет, у меня не было такого страха. Во-многом, потому что как раз эта кампания не прекращалась. У меня был адвокат, который приходил ко мне, с которым мы вместе сражались с администрации колонии. С которым мы побеждали и который мне приносил все новости, которые происходят. Конечно, это нельзя назвать объективной картиной. Разумеется, это не взгляд с воли, из Фейсбука. Но все равно – это очень важно.

– На ваш взгляд, что может вынудить Кремль отпустить Сенцова и Кольченко? Есть ли вообще такие причины?

– Ну, например, если европейские политики заявят о том, что ни на какой чемпионат в 2018 году они не поедут, то Сенцов и Кольченко будут отпущены.

– А кроме чемпионата?

– Вы же знаете, Владимир Путин любит спорт очень сильно. Я думаю, что нужно призывать к бойкоту. Но кроме этого я верю в последовательные шаги: защита человека, который находится за решеткой, распространение информации о нем и поддержка. Это тот фундамент, без которого вообще ничего не будет. Это должно быть обязательно. А все остальное можно придумать.

Текст Иван Путилов

Опубликовано Крым.Реалии 1 ноября 2016
31 Окт

ВІДЕО: Лист Олега Сенцова вустами відомих українців

“Всем, кому это интересно!

Третий год я сижу в российской тюрьме. Третий год против моей страны ведут войну. Враг воюет подло, исподтишка, делая вид, что он тут ни при чем. Ему никто уже не верит, но его это не останавливает. Война не бывает красивой, но правда все равно за нами – мы ни на кого не нападали, мы защищаемся. Но кроме этого, главного врага, которого все знают и который снаружи, есть и другие. Они помельче, но они внутри, тут под кожей, они почти свои. Но они не за нас, они за себя. Кто-то остался от старых времен, кто-то просто хочет жить по-старому, но под новой личной. Не выйдет. И у того большого и у этих поменьше цели разные, но нам с ними не по пути. И я не буду говорить, что мы посмотрим кто кого. Я и так знаю, кто победит. Стремление к свободе и прогрессу не остановить.

Нас много в плену в России и еще больше на Донбассе. Кого-то уже освободили, остальные ждут и надеются. У каждого своя история и условия содержания. Кто-то на пленных пиарится, кто-то реально работает. Становиться более известным заключенным, чтобы тебя обменяли быстрее других – это не тот путь, по которому я хотел бы пройти. Я не хочу тянуть одеяло на себя. Я хочу остаться просто фамилией в общем списке. Вряд ли мне предложат выйти последним, но это был бы хороший выбор.

Здесь в заключении мы ограничены. И даже не свободой – этого уже не отнять, а тем, что мало что можем сделать тут для страны. Точнее сделать можем только одно – держаться. Не надо нас вытягивать любой ценой – победа от этого не приблизится. Использовать нас как оружие против врага – да. Знайте, что мы не слабое ваше место. Если нам суждено стать гвоздями в крышку гроба тирана, то я хотел бы быть таким гвоздем. Просто знайте, что этот гвоздь не согнется.

Слава Украине!

Олег Сенцов,
август 2016″

Відео Hromadske.ua
31 Окт

Cпілка кінематографістів України виступила за звільнення Сенцова і Кольченка

25 жовтня 2016 року з’їзд Національної спілки кінематографістів України прийняв резолюцію, в якій категорично засудив неправомірний судовий вирок кінорежисеру Олегу Сенцову та анархісту Олександру Кольченку і виступив із вимогою негайно звільнити їх з-під варти й повернути в Україну.
 
Проект резолюції був внесений Мирославом Слабошпицьким, Валентином Васяновичем, Володимиром Войтенком, Володимиром Тихим, Аліком Шпилюком і Денисом Івановим, схвалений Секретаріатом Правління НСКУ та Пленумом Правління НСКУ і представлений на З’їзді головою НСКУ Сергієм Тримбачем.
 
Текст резолюції, підтриманий делегатами З’їзду одноголосно.
 
Резолюція VІІ (ХII) позачергового З’їзду НСКУ
 
Вищий керівний орган Національної спілки кінематографістів України – З’їзд НСКУ категорично засуджує неправомірний судовий вирок кінорежисеру Олегу Сенцову та екологу Олександру Кольченку, які визнані «в’язнями сумління» міжнародною організацією «Міжнародна Амністія» та «політв’язнями» міжнародним товариством «Меморіал», і вимагає негайного звільнення Олега Сенцова і Олександра Кольченка з-під варти й повернення їх в Україну.
 
На виконання резолюції З’їзд НСКУ уповноважує голову Спілки звернутися з відповідними запитами і зверненнями до міжнародних та українських урядових і неурядових організацій з метою надання їм всебічної інформації щодо справи Сенцова-Кольченка та солідаризуватися з громадською компанією за звільнення політв’язнів.
 
Свободу Олегу Сенцову та Олександру Кольченку!
 
25 жовтня 2016 року
Текст повідомлення на сайті НСКУ
atavita Опубликовано в рубрике Без рубрики
26 Окт

Андрей Хлывнюк: Сенцов – это крючок, которым можно вытянуть остальных политзаключенных

Незабаром виповниться два з половиною роки відтоді, як Кремль взяв у заручники українського режисера Олега Сенцова.

Путінські силовики формально приписують йому скоєння терористичних актів, хоча насправді не можуть пробачити підтримку Євромайдану та участь в антиросійських акціях у Криму.

У серпні минулого року Сенцова засудили до 20 років ув’язнення.

 Днями Кремль відмовився передати режисера Україні, бо вважає, що із анексією Криму він автоматично став громадянином Росії.

Щойно вітчизняні дипломати висловили обурення таким рішенням, Сенцова без пояснення причин перевели до штрафного ізолятора.

Справа українського режисера — одна з тих, про які говорять не лише в Україні. На підтримку колеги виступили такі зірки світового кіно, як Педро Альмодовар, Анджей Вайда, Вім Вендерс, Кшиштоф Зануссі та інші.

Наприкінці літа в Англії відбулася прем’єра вистави Білоруського вільного театру “Burning Doors” (Палаючі двері), присвячена, зокрема, й Олегу Сенцову. Рецензії на неї опублікували Financial Times та The Guardian.

Учасники українського гурту “Бумбокс” Андрій Хливнюк та Олександр Люлякін стали авторами музики до постановки.

У розмові із “Українською правдою” вони поділилися враженнями про виставу і пояснили, чому про справу Сенцова потрібно говорити усіма доступними способами.4773469-hlivnuk-5

 Андрію, розкажіть про ваші враження від вистави? Де ви її дивилися?

– Я дивився виставу у залі театру тоді, коли її транслювали онлайн з Манчестера. І був вражений. У залі були сльози. Це були доволі сильні відчуття від художньої роботи.

– Як вам здається, чи зрозуміли люди головний меседж?

– Мені самому це було цікаво. Я впевнений, що зрозуміли. Це було дуже реалістично. Жодних зайвих предметів на сцені – ніщо не відволікало від суті.

Вистава умовно поділена на три частини: перші дві присвячені Pussi Riot і Петру Павленському, росіянам, ув’язненим за свої політичні акції.

Третя — Олегу Сенцову, а через нього й усім українським політв’язням.

Тема заручників Кремля у цій виставі, на мій погляд, є не лише знаковою і сучасною.

Режим Путіна у ній можна замінити на будь-який інший тоталітарний режим, диктатуру будь-коли і будь-де у світі. Ця вистава була б актуальною 100 років тому, і буде актуальною ще століття.

Я сидів поряд і заглядав в екран із трансляцією. Монітор на 30% або й на 40% приглушує ті емоції, які відчуваєш в залі. Це треба все-таки бачити вживу.

– Ви обговорювали з кимось цю виставу?

– Так, я брав участь в дискусії після прем’єри у Манчестері.

У залі залишилася приблизно половина глядачів, які захотіли обговорити побачене із авторами.

Головним запитанням було “Чи відбувається це все сьогодні насправді? Якщо це не вигадка, то чому ви не повстаєте?”. Останнє запитання, наскільки я розумію, було скоріше адресоване громадськості Росії.

Незважаючи на те, що відповіді прозвучали, ці питання залишаються відкритими.

Були запитання на кшталт “Ви що хочете заробити на сльозах, на тюрмі?”.

Я переадресував їх Білоруському вільному театру, режисеру Миколі Халєзіну, який вже понад 5 років має статус біженця, працює і живе в Британії. Це далеко не перша його соціально гостра акція і вистава. Мені цікава була відповідь.

Він сказав, що це запитання демонструє різницю між нашими суспільствами. Якби серед британської інтелігенції воно б і виникло, то обговорювалося десь на кухні, напідпитку. Навряд чи хтось у здоровому глузді запитав би таке, розуміючи, наскільки важливою є мета таких акцій.

Це і є відповідь. Я навіть сам не очікував, скільки бруду може политися, коли ти долучаєшся до дуже важливої і, здавалося б, для всіх важливої справи.

– Рік тому “Бумбокс” брав участь в акції “Staging a Revolution. I am with the Banned“. Разом із музикантом Девідом Гілмором. Але тоді ця подія не так голосно звучала в українських медіа. Чому вистава “Burning Doors” для вас на першому місці?

– Концерт-протест “I am with the Banned”( Я із забороненими) був важливою акцією.Однак з тим, що відбулося зараз, це не порівняти.

Одна справа, коли ти протестуєш через те, що не можеш грати музику там, де захочеш.

Інша — підтримувати тих, хто, нічого не вдіявши, відбуває страшне і тривале покарання в нелюдських умовах.

Ми будемо робити все для того, щоб зі шпальт не сходила інформація про Олега та інших заручників.

Ми вимагатимемо створення “списку Сенцова”, за яким би були покарані всі причетні до його ув’язнення. Навіть той, хто лише закривав двері тюремної камери.

Щодо акції “I am with the Banned”, то участь “Бумбоксу” мала бути трохи іншою.

Ми провели кілька репетицій і мали разом з Гілмором виконати пісню “Злива”. Він знає її акорди, ми зробили переклад, адаптацію приспіву. Але цього не відбулося, бо у мене виникла проблема з візою.

b192f23-lulyakin-2

Олександре, ви писали музику до вистави, чи задоволені тим, що вийшло? Може після прем’єри щось захотілося змінити?

– Мені все сподобалося, коли слухав виставу у залі. Був дуже хороший звук. Але коли дивився онлайн-трансляцію, чесно кажучи, не вразило. Звук дуже викривлявся.

Яке завдання перед вами поставив режисер?

– Коли він попросив взяти участь у виставі, я не міг зрозуміти, яким чином це зроблю. Микола Халєзін запропонував відмовитися від канонів і зробити щось божевільне. Через те, що у виставі є певний сарказм, іноді треба було грати якісь жартівливі марші, танго. Вони мали бути некрасивими, навіть трохи потворними.

А хто і чому вибрав для Burning Doors пісню “Наодинці”?

Люлякін: Це вибір Миколи Халєзіна. Потім її інтерпретували на білоруський манер.

Хливнюк: Ця пісня стала гімном тої частини вистави, в якій йшлося про Сенцова. У в’язниці й справді всі залишаються наодинці зі своїми проблемами.

– Для чого вам всі ці акції? Ви відмовились від концертів у Росії, втратили через це прибутки. Це достатній сигнал вашій аудиторії. Для чого створюєте собі нові проблеми?

– Для чого мені це? Бо не хочу опинитися на місці цих людей, політув’язнених.

Якщо думаєте, що це вас не стосується, то живете в уявному світі. А реальний світ такий: ви можете опинитися на їхньому місці.

У вас теж можуть виникнути проблеми. Вас можуть викрасти, наприклад, і вивезти на територію іншої країни, сказати, що ви більше не громадянка України, а громадянка Росії, бо говорите вдома російською чи місто, з якого походить ваша родина – тепер “Новоросія”. І за незгоду із цим ви опинитеся на 20 років у таборах.

Якщо би я опинився у такій ситуації, мені би дуже хотілося, щоби впливові люди говорили про це і намагалися допомогти вийти на свободу мені і таким самим незаконно засудженим, як я.

Якщо ти творча особистість і твоя мета – тільки збагачення, то ти банальний скоморох. У кінці свого життя – а ніхто не знає, скільки ми проживемо, – ти зрозумієш, що лише й робив те, що танцював за кинуту кістку біля столу амбітних до влади людей, тих, хто не рахувався з людською гідністю взагалі.

Для мене це було б найбільшою проблемою.

af33cec-bumboks-lulakin-sentsov-1

Чи знає сам Сенцов про цю виставу? В останньому листі, оприлюдненому у ЗМІ, він писав, що не хоче особливого ставлення до себе, а хоче бути ім’ям у загальному списку політув’язнених.

– Так, він знає. Але ніхто не говорить, буде він першим у списку чи останнім.

Сенцов – це гачок, за який можна зачепити і витягнути решту політичних ув’язнених. Говорячи про це прізвище, ми намагаємося звільнити всіх заручників, яких утримує режим.

Мене турбує, що ця тема недостатньо присутня в українській пресі.

Якщо вже британська, австралійська, французька, канадська преса більше говорить про цю справу, ніж ми, то нам повинно бути дуже соромно.

Ми не повинні забувати ані про наших полонених, ані про наших політичних заручників, ані про наших людей на окупованих територіях.

Чи відомо вам щось про плани показати цю виставу в Україні?

– Поки що таких планів немає. Одна з причин – тому, що це дорого.

Мені зараз слід було б не лише з вами говорити, а ще і з сотнею журналістів, а також з представниками нашого Мінкульту. І представники міністерства мали б самі пропонувати: “Давайте покажемо цю виставу тут, давайте привеземо її коштом держави”. Адже у всьому світі вона збирає аншлаги.

– Яких результатів від вистави ви очікуєте? Так, вже відреагували британські парламентарі, провели слухання. Заявили, що вони тиснутимуть на Росію, але…

– Ні-ні, вони тиснуть. Давайте спочатку підкреслимо, що відбулося.

Відбулася безпрецедентна штука: творчому колективу з Білорусі, частина якого живе у Британії, частина– в Білорусі, нелегально працює як трупа, показує вистави у гаражах, квартирах, потрапляє за це під арешти, важлива зараз українська проблема. Це перше.

Друге – сформувався пул, я так це називаю, із небайдужих людей, які не є політиками і не отримують грошей з бюджету, не обслуговують жодних бізнес-інтересів, яким не байдуже і які готові допомагати.

Державної бюрократичної машини недостатньо — вона працює дуже повільно.

Окрім того, у кожній країні, де ставитимуть виставу — Англія, Італія, Австралія, США, Канада — говоритимуть про проблему політв’язнів.

Весь світ говоритиме про це, доки ця вистава буде людей торкати не тільки через свої протестні акції, а й через свою художню значущість.

Звісно, навіть цього мало. Але не можна просто мовчати.

Якщо справа нечесного суду, війни і справа беззаконня будь-якої людини буде вами, журналістами, і всіма громадянами виноситися на перший план, її не можна буде ігнорувати. Це буде засобом для того, щоб цього більше ніколи не сталося.

Під час вистави і в приватних розмовах я дізнався про жахливі подробиці ув’язнень. Акція “Pussy Riot” тривала 30 секунд. За неї вони отримали 2 роки ув’язнення.

Неможливо прорахувати наслідки такої акції. Не можна наперед знати, що змушена будеш стояти голою щоразу, коли начальник в’язниці здійснюватиме обхід камер. Або що тобі у піхву запхатимуть руку без рукавички після кожної зустрічі з рідними або адвокатом — щоб перевірити, чи не сховала ти там щось.

Якщо хтось вважає, що це була продумана акція заради популярності, то нехай повторять її.

2ec23d5-bumboks-lulakin-sentsov-2

– Ви ж розумієте, що не кожен так глибоко занурюється у своїх роздумах…

– Так от. Всі ми, громадяни України, які вважаємо, що частину нашої країни захопили, а не приєднали, підпадаємо під Кримінальний Кодекс Росії. Ви можете сісти до в’язниці за те, що написали на Facebook “Слава Україні!”.

Я сам вже під кілька кримінальних злочинів потрапляю за новими російськими законами.

– Тому ми це й обговорюємо. Однак це не заважає вашим колегам відновлювати гастролі у Росії, а пересічним українцям — їздити відпочивати до Криму.

– Це не тільки питання людської гідності. Це не лише питання – дешевка ти, яка за бабки на все готова, чи ні. Це ще й питання банальної особистої безпеки.

Бо коли ви їдете на територію країни, яка не вважає країною вас, то ви фактично безправні з вашим паспортом.

Якщо угоди про дружбу, а також всі ці меморандуми, нічого не значать для політичного режиму сусідньої країни, то ваша доля і фізичне існування — тим більше.

Їдете ви до них співати пісні чи будувати дороги – нікого це не обходить. Ви там безправна тварина.

Поки це не зміниться, їздити туди не слід, тому що потім доведеться звідкись діставати вас.

Олександра Гайворонська, Тамара Сорочинська, Дмитро Ларін (фото), УП

Опубликовано Украинская правда 26 октября 2016
24 Окт

У Варшаві на кінофестивалі відбулася акція на підтримку Сенцова

На кінофестивалі українського кіно у Варшаві відбулася акція на підтримку українського політичного в’язня, що утримується в РФ, Олега Сенцова.

14724411_1795287064045511_683103528948023466_n

Про це повідомив екс-в’язень, друг Сенцова Генадій Афанасьєв.

«Звільніть Олега Сєнцова! Акція на підтримку українського кінорежисера на фестивалі українського кіно, що стартував 20 жовтня в Варшаві», — написав він у facebook.

Незаконно засудженого в Росії українця Олега Сенцова помістили у штрафний ізолятор колонії.

Сенцов був засуджений до 20 років колонії, Кольченко – до 10 років позбавлення волі.

У березні 2016 Росія офіційно визнала українське громадянство Сенцова і Кольченка. Таким чином, була усунена правова невизначеність щодо їхньої громадянської належності.

Міністерство юстиції України ініціюватиме нові санкції проти Росії через Сенцова і Кольченка.

Опубліковано 22 жовтня 2016 Hromadske.ua
22 Окт

Правозащитница: Отказ российского Минюста передать Сенцова был предсказуем

Координатор проекта РосУзник Яна Гончарова считает, что отказ Минюста РФ передать Украине Олега Сенцова был прогнозируем. Об этом она рассказала в интервью сайту Комитета Солидарности.

C8901D13-3A6A-437D-AF01-56E681C2B1BA_w640_r1_s

“Несмотря на то, что в своем последнем отчете на посту Уполномоченного по правам человека Элла Памфилова указала, что «устранена правовая неопределенность относительно их (Сенцова и Кольченко) гражданской принадлежности и признано их украинское гражданство», было ожидаемо, что Минюст может отказать именно на этом основании”, – считает Гончарова.

По ее словам, ранее была надежда на то, что будет использован этот самый очевидный способ вернуть Сенцова в Украину. “Отказ в передаче — чистая формальность, как и любые документальные обращения”, – отметила правозащитница.

Тем не менее, по ее мнению, этот формат также необходимо использовать как можно активнее. “Очевидно, что так называемый обмен, помилование или передача граждан Украины в любом формате, обсуждается на высших уровнях — между президентами. В каких-то случаях идет торг, в других случаях срабатывает международное давление. – пояснила Яна Гончарова. –  В ситуации с Солошенко и Афанасьевым, я думаю, силовики просто испугались, что они могут умереть в колонии в России и решили поскорее от них избавиться – все таки держать в заложниках это одно, а разбираться со смертью — это другое”.

При этом, как отметила координатор РосУзника, Олег Сенцов и Александр Кольченко однозначно заявляют, что не намерены просить помилования у Путина, поэтому вариант с «помилованием”  пока кажется нереализуемым.

“На данном этапе я вижу только одно решение проблемы — постоянное давление на власти России в вопросе возвращения в Украину Сенцова, Кольченко и других узников”, – сказала правозащитница. Она напомнила, что только недавно, спутся год после вынесения приговора “крымским террористам”,  Украина ввела санкции по списку Сенцова-Савченко. “Этот список нужно продвигать в Европу. Важно понимать, что если о проблеме украинских политзаключенных не говорить и не раздражать Путина этим вопросом постоянно — ребят просто сгноят в российских колониях”, — считает Гончарова.

20 Окт

У Парижі нагадали про Сенцова і Кольченка

9 жовтня сирійські, українські, російські та французькі активіст/к/и провели у Парижі спільний протест проти воєнної агресії Російської Федерації в Сирії та в Україні.

14724611_1692689021049320_6402097530003160523_n

Фото П’єра Рембо

Протест було призначено на день запланованого прибуття до Парижу Владіміра Путіна, який мав відкрити “Православний духовний і культурний центр” – однак візит було скасовано.

Акція протесту, тим не менш, відбулася. Поміж гаслами, зокрема, лунали: “Нехай живе боротьба сирійського і українського народів! Нехай живе свобода і демократія в Сирії та в Україні! Путін – злочинець! Жодної співпраці з диктаторами! Міжнародна солідарність!”

Під час акції виступив учасник “Комитету солідарності” Максим Буткевич, який наголосив на важливості пам’ятати про репресованих і в’знів, необхідності підтримувати їх, згадавши, зокрема, про Олега Сенцова и Олександра Кольченка. Максим Буткевич закликав до солідарності з біженцями і переселенцями. Виступ завершився загальним скандуванням “La solidarité internationale!” (“Міжнародна солідарність!”)

kolchenko-banner-paris

Текст звернення до протесту (французькою, арабською і українською) можна прочитати на сторінці події у ФБ.

20 Окт

Інтерв’ю з Наталією Каплан – сестрою режисера Олега Сенцова

Олег Сенцов відмовився від побачення з родичами, щоб не впасти в депресію, – каже його двоюрідна сестра Наталія Каплан

728155_1_w_590_lq

Наталія КАПЛАН, 36 років, журналістка. Народилася в місті Камишлов Свердловської області Росії. Мати працювала закрійником-модельєром ательє, батько – міліціонером, зараз адвокат. Двоюрідний брат Олег Сенцов – український режисер. Із 12 років відвідувала гурток юних кореспондентів, вела рубрику в молодіжній газеті, готувала передачі на радіо й телебаченні. Навчалася на факультеті журналістики Уральського державного університету. Покинула, бо не отримувала бажаних знань. 2004-го переїхала до Москви. Знімала науково-популярне й розважальне кіно. З червня цього року живе в Києві. Працює редактором відділу політики інтернет-порталу. Із Москви перевезла 10-річного лабрадора Гурда. Любить стрибати з парашутом і мандрувати. Захоплюється Норвегією. Читає Германа Гессе, Джерома Девіда Селінджера. ”В Києві стала менше читати, бо практично не їжджу в метро”. Незаміжня

О 20:00 Наталія Каплан переходить дорогу біля столичної станції метро Театральна. У куртці, світлих штанях і з рюкзаком. Повертається з роботи. Сідаємо за столик у найближчій кав’ярні.

– Вже розумію українську мову, – каже російською Наталія. Замовляє офіціанту американо. – Хоча для російськомовного вуха в українській мові багато пасток. Побачила в меню пиріг із журавлиною. Думала, це з м’ясом журавля. Як так, коли птах занесений у Червону книгу? Вважала, мисливці – це ті, хто мислять, мислителі. Небезпечні назви місяців. Хоч убий, але для мене листопад – це вересень.

Складно було зважитися виїхати з Росії?

– Бажання виникло вперше 10 років тому. Епізодично поверталося. Коли ситуація в країні погіршувалася – збирала валізи. Потім пристосовувалася. Торік у листопаді стало печально зовсім. Перестала спілкуватися практично з усіма. ­Зрозуміла: або здурію, або треба тікати. Ніякого просвітку, повна апатія. За тиждень зробила довідку собаці, продала камеру, велосипед, комп’ютерний стіл і виїхала.

У Росії мало однодумців?

– Катастрофічно. Лишилися четверо друзів у Москві і двоє – в Єкатеринбурзі. Є ще люди з протестної тусівки. З ними можна не приховувати поглядів, однак я не живу винятково протестами. Хочеться поговорити про щось інше, а з ними можна обговорювати лише те, що Путін – х… ло.

Так чи інакше виникає тема політики. Найчастіше росіяни скаржаться на санкції. Проте в головах – каша. Серед моїх знайомих лише один адекватний пропутінець.

Немає ніяких 86 відсотків підтримки президента Хоча люди кричать “Крим наш!”, “Навколо вороги!”, “В усьому винні піндоси!” Більше розумію пропутінців, ніж тих, у кого суцільний безлад у свідомості.

Україну часто критикують?

– Досі згадують “наколоті апельсини” (дружина екс-президента Людмила Янукович заявляла, що на помаранчевому майдані людям роздавали наколоті апельсини. – Країна). Подруга на повному серйозі переконувала, що її знайома лікується у Москві від наркоманії начебто через те, що на Майдані її напоїли чаєм з наркотиками. В це вірять не злидні, які ніде не були й тільки телевізор дивляться. Це обговорюють заможні москвичі з вищою освітою.

Знайомий багато мандрує Європою. ­Після кожної поїздки каже: “Там кльово! Нам би так жити”. За тиждень береться за старе: “Гейропа. Ми всіх врятуємо”.

Це явище мають вивчати психіатри. У головах росіян збирається супереч­лива інформація. Врешті не вірять ні своєму уряду, ні Україні, ні світові, навіть власним очам. Найпопулярніші фрази: “Скрізь так. Ми нічого не змінимо. Можна тільки пристосовуватися. Почнеш виступати – посадять”.

2011 року масові фальсифікації під час виборів призвели до протестів і репресій. Болотна площа нічого не добилася. Діалогу з владою не було. Після цього все стало набагато гірше. Після вбивства Бориса Нємцова страх посилився. Хоча основний кістяк протестної тусівки – нарвані люди. Їх не залякаєш ні арештами, ні вбивствами.

Хто вони?

– Багато колишніх радянських дисидентів, молодь, ліві й праві. Причому серед націоналістів є розкол. Одні кажуть: “Крим наш!”, готові воювати на Донбасі. Інші переконують, що Україна – суверенна держава, Росія не має права відбирати в неї Крим. Хочуть піднімати Росію, а не валити Україну.

Всі ці розмови тривають на кухні при зачиненій кватирці. Збиратися не дають. Мітинг триває максимум 15 секунд. Якщо десь проводять таємні зібрання, біля них пасуться топтуни із сектора “Е” – центру з протидії екстремізму МВС.

Як у радянські часи.

– Совок-совком. Багато колишніх дисидентів у шоці. Бо в ті часи не са­джали просто так. Спочатку викликали, про­водили бесіди. Зараз варто просто прочитати Конституцію перед Держдумою – і вас посадять. Люди не розуміють, що сучасна Росія не здатна забезпечити себе. Рівень життя в глибинці доволі низький. Тому в Росії можливий хіба що голодний бунт.

Де працювали в Москві?

– Знімала документальні фільми для телебачення – науково-популярні й розважальні.

В Україні довго не могла позбутися звички ставати в бойову позу. В Москві під час спілкування не можна розслаб­лятися. Від співрозмовника обов’язково почуєш отруту. Бракує відчуття такту, чула постійні глузування, підколювання. Люди самостверджуються, принижуючи іншого. В Україні такого нема. Тут намагаються не образити.

У вашому роду тільки росіяни?

– Переважно. Але є й татари, башкири, мордва, цигани.

З Олегом Сенцовим спілкувалися змалку?

– Його мама – рідна сестра мого батька. Вони родом з Уралу. Мама Олега вийшла там заміж, народила доньку. Та часто хворіла. Лікарі порадили змінити клімат, тому вони перебралися в Крим. Олег з’явився на світ уже там.

У дитинстві не дружили з ним. У нас різниця – чотири роки. Зараз непомітна, а коли тобі 4, а йому 8 – це два різні світи.

Спілкуватися почали років 10 тому, коли Олег захопився кіно. Показав свою короткометражку “Як добре ловиться рибка-бананка”. Підтримували контакт електронкою. Бачилися рідко. Зупинявся в мене, коли приїздив у Москву.

Зараз його родина живе в Криму. Там безпечно?

– Кілька тижнів тому моя подруга, волонтерка Яна Гончарова, поїхала машиною провідати маму Олега та його дітей. Вони живуть у глухому селі. Вночі хтось порізав на Яниній машині всі чотири колеса, розбив молотком скло.

У серпні Олег написав, що чекає в Росії свіжого вітру.– Він розуміє, що систему повалять раніше, ніж мине термін його ув’язнення. Однак не думаю, що руйнування почнуться найближчим часом. Висмикнемо Олега раніше.Як?

– Обмін, тиск, санкції. Людей потихеньку звільнятимуть. Правда, всі часові прогнози набили оскому. Обіцяли, що Олег вийде наприкінці 2014-го, торік. Раз на місяць зідзвонюємося з ним. Толком нічого не каже, бо не можна. Живе в бараку колонії суворого режиму. Вважає, що ставляться до нього терпимо. Ми хотіли просити суд перевести його кудись південніше. Відмовився.

Правозахисники відправили Олегу верблюжі шкарпетки. Раз на три місяці допускаються продукти. Шлемо солодощі й фрукти. Доходять. На відміну від листів. Не отримує понад 90 відсотків кореспонденції.

Він там єдиний політичний в’язень?

– Так. Але й рецидивістів поряд немає. За російським законом, в одному приміщенні не можна тримати судимих раніше і тих, хто вперше. Стосунки нормальні. Олег написав чотири сценарії фільмів.

Передасть їх на волю?

– Не хоче, називає їх напівфабрикатами. Розповів про один – дитячу стрічку про дорослих. Головний герой – хлопчик.

Відвідували брата?

– Він відмовився. Каже, це буде емоційно важко. Його співкамерник після побачення із сім’єю впав у депресію. Простіше емоційно закритися. Ми це рішення Олега поважаємо, тому на побачення ніхто не рветься.

Увага громадськості впливає на умови утримання?

– Ми боялися, що після вироку про Олега забудуть. Адже інформаційних приводів майже немає. Це – найстрашніше для політичного в’язня. Менше стало матеріальної допомоги. Президентська щомісячна стипендія (1400 грн. – Країна) капає на окремий рахунок. Олег просив її не чіпати, бо з в’язниці вийде практично голий. Треба буде вивезти сім’ю з Криму, наймати житло, реабілітуватися.

Сенцов піде в політику?

– Ні. Насамперед його цікавлять діти й кіно.

Із Наталією Каплан виходимо на вулицю.

– Не можу звикнути в Києві до повільного інтернету й відсутності вказівників для пішоходів. Плутаюся в розгалужених переходах. Хоч як парадоксально, а темп життя тут швидший, ніж у Москві. Відстані менші, затори – коротші. За день встигаєш більше.