20 Окт

Інтерв’ю з Наталією Каплан – сестрою режисера Олега Сенцова

Олег Сенцов відмовився від побачення з родичами, щоб не впасти в депресію, – каже його двоюрідна сестра Наталія Каплан

728155_1_w_590_lq

Наталія КАПЛАН, 36 років, журналістка. Народилася в місті Камишлов Свердловської області Росії. Мати працювала закрійником-модельєром ательє, батько – міліціонером, зараз адвокат. Двоюрідний брат Олег Сенцов – український режисер. Із 12 років відвідувала гурток юних кореспондентів, вела рубрику в молодіжній газеті, готувала передачі на радіо й телебаченні. Навчалася на факультеті журналістики Уральського державного університету. Покинула, бо не отримувала бажаних знань. 2004-го переїхала до Москви. Знімала науково-популярне й розважальне кіно. З червня цього року живе в Києві. Працює редактором відділу політики інтернет-порталу. Із Москви перевезла 10-річного лабрадора Гурда. Любить стрибати з парашутом і мандрувати. Захоплюється Норвегією. Читає Германа Гессе, Джерома Девіда Селінджера. ”В Києві стала менше читати, бо практично не їжджу в метро”. Незаміжня

О 20:00 Наталія Каплан переходить дорогу біля столичної станції метро Театральна. У куртці, світлих штанях і з рюкзаком. Повертається з роботи. Сідаємо за столик у найближчій кав’ярні.

– Вже розумію українську мову, – каже російською Наталія. Замовляє офіціанту американо. – Хоча для російськомовного вуха в українській мові багато пасток. Побачила в меню пиріг із журавлиною. Думала, це з м’ясом журавля. Як так, коли птах занесений у Червону книгу? Вважала, мисливці – це ті, хто мислять, мислителі. Небезпечні назви місяців. Хоч убий, але для мене листопад – це вересень.

Складно було зважитися виїхати з Росії?

– Бажання виникло вперше 10 років тому. Епізодично поверталося. Коли ситуація в країні погіршувалася – збирала валізи. Потім пристосовувалася. Торік у листопаді стало печально зовсім. Перестала спілкуватися практично з усіма. ­Зрозуміла: або здурію, або треба тікати. Ніякого просвітку, повна апатія. За тиждень зробила довідку собаці, продала камеру, велосипед, комп’ютерний стіл і виїхала.

У Росії мало однодумців?

– Катастрофічно. Лишилися четверо друзів у Москві і двоє – в Єкатеринбурзі. Є ще люди з протестної тусівки. З ними можна не приховувати поглядів, однак я не живу винятково протестами. Хочеться поговорити про щось інше, а з ними можна обговорювати лише те, що Путін – х… ло.

Так чи інакше виникає тема політики. Найчастіше росіяни скаржаться на санкції. Проте в головах – каша. Серед моїх знайомих лише один адекватний пропутінець.

Немає ніяких 86 відсотків підтримки президента Хоча люди кричать “Крим наш!”, “Навколо вороги!”, “В усьому винні піндоси!” Більше розумію пропутінців, ніж тих, у кого суцільний безлад у свідомості.

Україну часто критикують?

– Досі згадують “наколоті апельсини” (дружина екс-президента Людмила Янукович заявляла, що на помаранчевому майдані людям роздавали наколоті апельсини. – Країна). Подруга на повному серйозі переконувала, що її знайома лікується у Москві від наркоманії начебто через те, що на Майдані її напоїли чаєм з наркотиками. В це вірять не злидні, які ніде не були й тільки телевізор дивляться. Це обговорюють заможні москвичі з вищою освітою.

Знайомий багато мандрує Європою. ­Після кожної поїздки каже: “Там кльово! Нам би так жити”. За тиждень береться за старе: “Гейропа. Ми всіх врятуємо”.

Це явище мають вивчати психіатри. У головах росіян збирається супереч­лива інформація. Врешті не вірять ні своєму уряду, ні Україні, ні світові, навіть власним очам. Найпопулярніші фрази: “Скрізь так. Ми нічого не змінимо. Можна тільки пристосовуватися. Почнеш виступати – посадять”.

2011 року масові фальсифікації під час виборів призвели до протестів і репресій. Болотна площа нічого не добилася. Діалогу з владою не було. Після цього все стало набагато гірше. Після вбивства Бориса Нємцова страх посилився. Хоча основний кістяк протестної тусівки – нарвані люди. Їх не залякаєш ні арештами, ні вбивствами.

Хто вони?

– Багато колишніх радянських дисидентів, молодь, ліві й праві. Причому серед націоналістів є розкол. Одні кажуть: “Крим наш!”, готові воювати на Донбасі. Інші переконують, що Україна – суверенна держава, Росія не має права відбирати в неї Крим. Хочуть піднімати Росію, а не валити Україну.

Всі ці розмови тривають на кухні при зачиненій кватирці. Збиратися не дають. Мітинг триває максимум 15 секунд. Якщо десь проводять таємні зібрання, біля них пасуться топтуни із сектора “Е” – центру з протидії екстремізму МВС.

Як у радянські часи.

– Совок-совком. Багато колишніх дисидентів у шоці. Бо в ті часи не са­джали просто так. Спочатку викликали, про­водили бесіди. Зараз варто просто прочитати Конституцію перед Держдумою – і вас посадять. Люди не розуміють, що сучасна Росія не здатна забезпечити себе. Рівень життя в глибинці доволі низький. Тому в Росії можливий хіба що голодний бунт.

Де працювали в Москві?

– Знімала документальні фільми для телебачення – науково-популярні й розважальні.

В Україні довго не могла позбутися звички ставати в бойову позу. В Москві під час спілкування не можна розслаб­лятися. Від співрозмовника обов’язково почуєш отруту. Бракує відчуття такту, чула постійні глузування, підколювання. Люди самостверджуються, принижуючи іншого. В Україні такого нема. Тут намагаються не образити.

У вашому роду тільки росіяни?

– Переважно. Але є й татари, башкири, мордва, цигани.

З Олегом Сенцовим спілкувалися змалку?

– Його мама – рідна сестра мого батька. Вони родом з Уралу. Мама Олега вийшла там заміж, народила доньку. Та часто хворіла. Лікарі порадили змінити клімат, тому вони перебралися в Крим. Олег з’явився на світ уже там.

У дитинстві не дружили з ним. У нас різниця – чотири роки. Зараз непомітна, а коли тобі 4, а йому 8 – це два різні світи.

Спілкуватися почали років 10 тому, коли Олег захопився кіно. Показав свою короткометражку “Як добре ловиться рибка-бананка”. Підтримували контакт електронкою. Бачилися рідко. Зупинявся в мене, коли приїздив у Москву.

Зараз його родина живе в Криму. Там безпечно?

– Кілька тижнів тому моя подруга, волонтерка Яна Гончарова, поїхала машиною провідати маму Олега та його дітей. Вони живуть у глухому селі. Вночі хтось порізав на Яниній машині всі чотири колеса, розбив молотком скло.

У серпні Олег написав, що чекає в Росії свіжого вітру.– Він розуміє, що систему повалять раніше, ніж мине термін його ув’язнення. Однак не думаю, що руйнування почнуться найближчим часом. Висмикнемо Олега раніше.Як?

– Обмін, тиск, санкції. Людей потихеньку звільнятимуть. Правда, всі часові прогнози набили оскому. Обіцяли, що Олег вийде наприкінці 2014-го, торік. Раз на місяць зідзвонюємося з ним. Толком нічого не каже, бо не можна. Живе в бараку колонії суворого режиму. Вважає, що ставляться до нього терпимо. Ми хотіли просити суд перевести його кудись південніше. Відмовився.

Правозахисники відправили Олегу верблюжі шкарпетки. Раз на три місяці допускаються продукти. Шлемо солодощі й фрукти. Доходять. На відміну від листів. Не отримує понад 90 відсотків кореспонденції.

Він там єдиний політичний в’язень?

– Так. Але й рецидивістів поряд немає. За російським законом, в одному приміщенні не можна тримати судимих раніше і тих, хто вперше. Стосунки нормальні. Олег написав чотири сценарії фільмів.

Передасть їх на волю?

– Не хоче, називає їх напівфабрикатами. Розповів про один – дитячу стрічку про дорослих. Головний герой – хлопчик.

Відвідували брата?

– Він відмовився. Каже, це буде емоційно важко. Його співкамерник після побачення із сім’єю впав у депресію. Простіше емоційно закритися. Ми це рішення Олега поважаємо, тому на побачення ніхто не рветься.

Увага громадськості впливає на умови утримання?

– Ми боялися, що після вироку про Олега забудуть. Адже інформаційних приводів майже немає. Це – найстрашніше для політичного в’язня. Менше стало матеріальної допомоги. Президентська щомісячна стипендія (1400 грн. – Країна) капає на окремий рахунок. Олег просив її не чіпати, бо з в’язниці вийде практично голий. Треба буде вивезти сім’ю з Криму, наймати житло, реабілітуватися.

Сенцов піде в політику?

– Ні. Насамперед його цікавлять діти й кіно.

Із Наталією Каплан виходимо на вулицю.

– Не можу звикнути в Києві до повільного інтернету й відсутності вказівників для пішоходів. Плутаюся в розгалужених переходах. Хоч як парадоксально, а темп життя тут швидший, ніж у Москві. Відстані менші, затори – коротші. За день встигаєш більше.

atavita Опубликовано в рубрике Без рубрики